Сергій Васильович, Боярка
944
У дев'яностих роках минулого століття я з напарником виконував роботи з електромонтажу на Хмельницькому заводі залізобетонних конструкцій. З роботою ми не встигали, тому вийшли працювати в неділю. Ми вели монтаж у новому цеху, який являв собою залізобетонну вежу, висотою десь із дев'ятиповерховий будинок. Ближче до обіду вийшли на майданчик біля пожежної драбини перекурити й на світ подивитися (десь, четвертий поверх). Був сонячний осінній день, територія підприємства була повністю безлюдною та вкритою, як завжди подібні місця, шаром багнюки по щиколоть. Аж десь узявся "жигуль", можливо "копійка" - точно не скажу. Він зупинився біля складу з цементом. Склад являв собою шість сталевих силосів - банок, діаметром метра три та висотою із п'ятиповерхівку, наповнених свіжим порошком - цементом. Знизу там проведені різні труби, встановлені крани, шибери і т.п. для розвантаження. З "жигуля" вийшли двоє громадян, один в спортивному, а інший у формі охорони. Охоронець пішов у склад, а "спортсмен" дістав поліетиленову плівку й заходився нею шурудіти у салоні автомобіля. Ми зацікавилися, та спостерігали зверху. Охоронець повернувся не сам, а з гофрованим шлангом, таким, якими люблять прикрашати свої автоцистерни золотарі. Кінець труби запхали в салон машини через вікно. А свіжий цемент, треба сказати, поводиться як важка рідина, а тут ще й тиск півтори десятка метрів... Накрешті настав момент... Машина наче вибухнула із середини густим білим пилом - через вікно завантаження, напівприкрите вікно водія, якісь шпарки позаду , мені здалося - навіть через передні фари! А ще через секунду пролунав якийсь дивний звук і "жигуль", незважаючи на власні колеса, сів у багнюку на "живіт"! Громадяни різко та швидко забігали навколо, як буває із мурахами, коли потривожили їхній мурашник. Ми повернулися до роботи, а коли йшли додому -машина продовжувала стояти на погрузці, дожидаючись директора, що мав прийти у понеділок...
Кінець!
