«Всьо Чотко!»

string(3) "149" string(24) "«Всьо Чотко!»" string(323) "Напишіть нам свій найбільш яскравий спогад, пов’язаний з музикою гурту "Брати Гадюкіни". 10 книжок «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і Брати Гадюкіни» чекають на своїх власників!" string(0) "" string(1511) "

 

" string(0) "" string(0) "" string(1) "0" string(1) "1" string(1) "0" string(1) "1" string(1) "1" string(8) "textarea" string(1) "0" string(1) "1" string(0) "" string(1) "0" string(0) "" string(2) "20" string(19) "2024-10-11 11:15:00" string(1) "1" string(1) "0" string(0) "" string(19) "2024-09-20 13:39:37" string(2) "ru" string(0) "" string(0) "" string(19) "2024-09-20 00:05:00" string(19) "2024-10-10 18:00:00" Array

Наталя (Львів)
Років 8 тому, моїй донці Катерині на той час між 3 і 4 роки. Вона ходить і наспівує малозрозумілий мотив, в якому чітко чую слова: «Старайся не трусити попою»… Запитую , не розумію, що за пісня. Їдемо в авто, слухаємо тільки Радіо Рокс, моя доця починає ричати: Мама! Це ж ця пісня, ти що не чуєш! « Камон Вася, старайся не трусити попіл…» В нас вона так і називається: Старайся не трусити попою Зараз Катерині 11 - слухає Радіо Рокс. Коли три роки тому дівчата в школі сміялись, що вона не знає, хто це Оля Полякова, вона в них запиталась чи знають вони Rolling Stones і Queen? Не знали… Мій респект Братам Гадюкінам! Люблю, поважаю, памʼятаю!

Максим (Київ)
Впевений, на Радіо-Рокс надійде достобіса історій про те, як під музику Братів Гадюкіних люди поколіннями кохалися, одружувалися, працювали, вчилися і биоися на дискотеках. Але мені вдалося дещо неймовірне: під музику Кузі і компанії скласти присягу. Далекого 1998 року я поступив до Академії Прикордонних Військ України у Хмельницькому. Після виснажливого, але веселого курсу молодого бійця, три нові навчально-прикордонні застави мали прийняти присягу, щоб стати справжніми курсантами. Після прийняття присяги всіх мали відпустити до вечора, побачитися з батьками, а ввечорі мала бути влаштована невелика дискотека (у нас була окрема застава дівчат-перекладачок, так що все виглядало цілком пристойно). Звичайно, до дискотеки готувалися набагато ретельніше, ніж до церемонії присяги. Останньою піснею на касеті для дискотеки (кожна четверта пісня - мєдляк!!!) була "Чуваки, всьо чотко", яку ми особливо любили за слова "мясо є - є!", так як мяса у нас у їдальні давали по великих державних святах, тобто - ніколи. Звісно, касети переплутали, і після промови генерала, ректора Академії, зазвучав не гімн України, а приспів пісні "Чуваки, та-да-да-да, всьо чотко!", на що майбутні молоді чуваки-офіцери щиро відізвалися стройним хоровим підспівуванням. І це був перший мій офіційний "зальот", бо на магнітофоні сидів я.

Олег (Жовква)
Можливо, моя історія не настільки яскрава і видовищна для багатьох шанувальників творчості Братів Гадюкіних, адже вона стосується не їхньої музики, а самих хлопців. Але саме за це я їм безмежно вдячний. І, сподіваюся, ця розповідь буде цікавою для волонтерів. Все почалося ще до війни, коли Брати Гадюкіни давали безкоштовний концерт на площі Ринок у Львові. Перед концертом була зустріч у ресторані "Кумпель" на площі Митній. Ми з другом вирішили, що це чудова нагода не лише послухати музику, але й побачити легендарних музикантів зблизька. Взяли з собою кілька платівок для автографів і поїхали на зустріч. Звісно, запросили друзів, але вони сумнівалися, що нам вдасться так просто зустріти музикантів і тому з нами не поїхали. Приїхавши до ресторану, ми замовили пива і ребер та почали чекати замовлення. У глибині закладу ми помітили Гадюкіних. Одразу подзвонили нашому львівському другу, який є "Львівським батяром", і запросили приєднатися до нас з гітарою. Коли настав час роздавати автографи, наш друг підписав свою гітару, а мені вдалося підписати великий плакат і дві платівки. І тут сталося дещо несподіване: хтось із фанатів випадково розлив пиво самого Михайла Лундіна. Він із усмішкою вмочив одну з моїх платівок у розлите пиво, жартуючи, що це справжнє "рок-хрещення". Тож крім автографів, платівка отримала й унікальне хрещення від самих Братів Гадюкіних. І ось уже під час війни я опинився на благодійному показі фільму про українську футбольну збірну, режисера Володимира Мули. Перед показом відбувався аукціон, на якому продавали речі, пов'язані з футболістами. І тоді мені прийшла ідея — провести аукціон із однією з платівок Гадюкіних та плакатом, які вже мали підписи музикантів. Мій друг-волонтер, який вже не раз організовував подібні заходи, погодився допомогти. А за кілька тижнів мав відбутися новий концерт Гадюкіних, на який у нас уже були квитки. Я вирішив зв'язатися з Павлом Крохмальовим, з яким раніше вже спілкувався. Розповів йому про нашу ідею аукціону і попросив підписати платівку вдруге, щоб вона стала ще ціннішою для покупців. Павло охоче погодився. Перед концертом я розповів своїм друзям про домовлену зустріч, і вони були шоковані, що мені вдалося організувати це з легендами українського рок-н-ролу. Ми зробили фото на пам’ять і знову підписали платівку. Аукціон пройшов успішно: за платівку та плакат ми зібрали велику суму, якої вистачило на ремонт чотирьох автомобілів, які потім відправили на фронт нашим хлопцям. Після цього я зв'язався з Павлом, подякував йому та всій команді Братів Гадюкіних за допомогу в організації аукціону. Вони стали частинкою успіху в нашому волонтерському зборі. Ця історія залишиться зі мною на все життя. І, можливо, вона не претендує на перемогу в конкурсі, але я просто хотів поділитися нею з вами на Радіо Рокс і сказати величезне "дякую" Братам Гадюкіним за їхню підтримку та допомогу. І навіть якщо в моїй колекції більше не буде платівки та плаката з автографами Братів Гадюкіних, це мене зовсім не засмучує. Головне, що мені вдалося хоч трохи допомогти нашим хлопцям на фронті. А автографи... якщо доля подарує ще одну можливість, я знову звернусь до Гадюкіних. Але це вже буде приємний бонус, головне — наша спільна перемога.

Дмитро (Львів)
Мені тринадцятий минало... коли пройшов слух, що до нашого невеликого районного центру Шумськ приїздять лавреати конкурсу Червона Рута Брати Гадюкіни, Віка, Морозов. Ажіотаж! Подія!!! Треба йти! Масла у вогонь”долила” тьотя Галя, яка вчилася з Кузьминським в одному класі в школі і характеризувала його, як чоткого паца. В заначці знайшов все що треба - 3 рублі на квиток. Двоюрідна сестра Олька теж хотіла, але грошей катма. Ідея народилася спонтанно: наша бабуся рок-н-ролл не слухала, але мала плани щодо збору врожаю. Після коротких переговорів нам з Олькою виділили “піонерський” шмат городу з бараболею і видали лопати і відра. До вечора курився пилюкою город, боліло все тіло, але мета вела вперед. Все, кінець роботі! Ми швидко причепурились, в руки нам видали заповітного трояка і на додачу молодшого двоюрідного Сашу для його культурного розвитку. Ми полетіли на стадіон. Концерт був незабутній! Гади ламали систему радянських традицій виступів, публіка спочатку несміливо, а потім в повний голос підспівувала і танцювала під жовто-блакитними прапорами! Все було супер! Потім ми переписували їх пісні на касетнику, грали Файне місто Тернопіль на гітарі... потім був на концерті з 3 річною донькою в Пікассо, але вже без Кузі... Минуло 35 років, а все, як зараз перед очима: і Гадюкіни, і Кузя, і... бараболя.

Сергій (Київ)
В далекому 90-ому я, будучи підлітком-східняком, куражився від міражу та фристайлу в своєму місті Сєвєродонецьк. Поки одного разу хлопчина зі студії звукозапису (якщо пам'ятаєте, що це таке) в обмін на запис Кармен порадив послухати ОЦЕ. ОЦЕ зазвучало дзвінко та яскраво на моєму "протоні", але, дідько, я і половини з текстів не розумів, проте у мене був друг, Олег, теж зі сходу, але його бабця з Жовкви(Львівська область). Олег не був шанувальником жанру, але його досвід був використаний задля того, щоб з'ясувати, що таке мешти, майтки, фіра та нарешті "Міську, вважей". Завдяки Братам Гадюкіним та Олегу, захід та схід єдналися, і неповторюваний український рок-н-рол карбувався в молодому мозку. Кілька років потому я збирався на їхній перфоманс на Червоній руті 93-ого року в Донецьку. Але не потрапив через упередженість друзів з усіма непередбачуваними наслідками. Тим не менш наступного ранку я слухав цю незабутню колоритну нашу музику, яка свідомо єднала нас на відміну від усіх наших президентів.

Василь (Хуст)
Недавно слухав Братів Гадюкіних і пригадав собі історію. Була у мене гітара Epiphone SG. Придбав я її у Львові в музичному салоні «Елтон» у 2008 році. Ну от власне прийшов я у салон, вже з грошима, щоб остаточно вибрати і придбати інструмент. Мене там зустрів Вова Дейнеко і каже, зара в зірковий компанії будеш тестити. І показує на дядька у балоневій куртці і бейсболці . Це Михайло Лундін із Братів Гадюкіних. Він сидить і пробує акустичні гітари і весело їх коментує. Я теж підійшов до стенда з електрогітарами і відібрав декілька варіантів щоб пограти. Це були Ibanez, Dean - Michael Shenker і власне Epiphone. Лундін бачить це все і підходить до нас, допомагає донести гітари до комбіка. Я сідаю, він подає мені гітару, Вова подає мені провід, я втикаюсь і починаю грати якісь хардові рифи і соляки. Звичайно тоді я ще був гаравцем трохи криворуким, але я старався. Лундін по батьківськи на мене подивився, посміхнувся і почав приміряти перед дзеркалом на себе гітари які я для себе відібрав і передавав іх мені, я підключаюсь граю, пробую яка мені більше до вподоби. І після цього він мені каже - не забудь приміряти гітари ще перед дзеркалом, адже інструмент має на тобі бути ще й гарним! От так я собі купив шикарний, білий Епіфон СГ на якому грав аж до 2017-го року. Можете послухати його у записах пісень гурту Чаламада, а саме «Фізкультура», «Вино» і «Disco».

Максим (Тернопіль)
Мою доньку звати Соломія, і пісня Братів Гадюкіних послугувала причиною назвати її саме так. Щовечора перед сном ми включаємо їй цю пісню. А ще я народився і виріс в файному місті Тернополі і моє місто завжди асоціюється із Гадюкіними.

Андрій (м.Івано-Франківськ)
На вродини свого доброго колєґи ми усією компанією завалились у нещодавно відкриту ресторацію . Позаяк колєґови виповнювалось 18 років всі нагепались до стану напівовоча і "переловеласа" . Я радше відносився до другого . Себто всіляко забавляв присутніх дам , фліртував з ними , розповідав про усі свої досягнення і співав серенади . Власне , роль серенади грала "Роксоляна" з першого альбому Гадів . Варто відзначити , що тоді грала перероблена версія , де співає Павло Крахмальов (в найпершій версії на вокалі був басист Олександр Гамбург) . Ось я підриваюся з-за стола , беру сільничку , яка була моїм імпровізованим мікрофоном і зачинаю волати Роксоляну . Все б нічого , але волав я за Гамбургом , тобто картаво . Після чотирьох хвилин майстерно виконаної пісні мною було помічено , що дівчина , з якою так мило спілкувався до "Роксоляни" , почала стиха плакати і казати , що "Андрій, ти - урод і не уявляєш , як мені образливо чути таке від тебе" . Звичайно , що мене зачепило . Я почав доводити їй , що БГ - культурний феномен , що вона тупа провінціалка , яка нічого не тямить в хорошій українській музиці . Ця терада тривала б ще довго , якби іменинник не відвів мене трохи далі від епіцентру святкування і не почав зі мною серйозну та безцеремонну розмову . Так як я був добряче піддатий , голоси людей сприймалися мною як просто шум , та одне я почув добре . І сказав він мені : "Ти розумієш шо ти натворив? Їй і без твого стьобу зле . В школі булили , на вулиці , і ше ти добиваєш.." . Я звичайно запитав у відповідь , мовляв , а за що? А він мені : "Тварина....Вона ж картавить , хіба ти не звернув на це увагу коли спілкувався з нею?" . Мене як струмом вдарило . В силу того , що я перевищив допустиму норму алкоголю , я просто не чув , як вона з'їдає літеру "р" , як уникає велику кількість цієї літери у побудові речення . Після нашої розмови , я чемно підійшов , перепросив , подарував свій значок з гітарою і одну книжку-мініатюру Леся Подерв'янського . Найцікавіше , що задовго після цього ця дівчинка все ж подолала цей свій комплекс і поринула глибше у творчість Гадюкіних . Тепер нашою з нею коронною фішкою є запитання "Чуваки , всьо чотко?" до натовпу , себто вона запитує в моєї компанії , а я в свою чергу в її . Ось така трошки пацавата , але щаслива в результаті історія.

Олександр (Бровари)
Привіт Радіо Рокс. В мене був такий кумедний випадок з басистом Братів! Якось я їздив у справах по Києву. І занесло мене до станції метро Шулявська. Після тривалої біганини вирішив попити кави, стою такий в черзі , і краєм ока помічаю, як наближається Ігор Мельничук, басист Гадів, який і не підозрював , що його хтось та впізнає. Коли він минув мене я встиг схопити його за рукав куртки, на що він розвернувся, зрозумів, що я його впізнав, але все ж таки він встиг викрикнути: '' Й#т тв@ю м@ть, я ж міг тебе п#р#їб@ти. Ми поржали з цього , заселфілись і я його відпустив у своїх справах. Ось так)))

Сергій (Норвегія)
Мені 66 років. Брати Гадюкіни — мій улюблений гурт. Дома завжди слухаю цей гурт. Молодші мої доньки разом зі мною теж слухають і тому впізнають цей гурт завжди. Якось ми їхали в таксі і водій увімкнув радіо, там грали Брати Гадюкіни. Доньки, а їм тоді було років, зраділи, почувши знайомі пісні: "Тату, та цеш Брати Гадюкіни!" Водій був дуже здивований, що такі малі знають цей гурт. Вони задоволені відповіли, що майже кожен день разом з татом слухають з задоволенням цей гурт. Мені було приємно почути від водія, що доньки розуміються на музиці.