Легенда Рока. Джону Леннону — 80

Бунтарство було стрижнем його життя. Змалку він почував себе прибульцем на цій планеті і всіляко пручався спробам сім’ї і школи зробити… лікаря чи вчителя (!) з нього — поета і художника. Гурт став рупором його бунтарства. Ще попереду була відмова Леннона від Ордена Британської Імперії, коли восени 63-го Бітлз виступав у театрі Принца Уельського. Наприкінці програми Джон звернувся до публіки: "Ті, хто на дешевих місцях, будь ласка, плескайте в долоні. Решта може просто брязкати своїми коштовностями". Присутня в залі королева з помахом руки усміхнулася Джону.

Вплив на Джона справили чорний блюз, фолк і кантрі, та найбільшим поштовхом був рок-н-рол в його початковій формі. Про це явище в історії людства Леннон казав: "Задля натурального рок-н-рола ми мусимо зректися всього напускного і підробного. Він — первинний за своєю природою, в ньому немає нічого штучного, отже, нічого фальшивого. Найцінніша риса рок-н-рола — його щирість, а вона завжди досягає людського сприйняття. Рок-н-рол — чесний, як і все справжнє мистецтво. Він завжди буде важливим для людей".

1966 року в розмові з журналісткою Морін Клів Леннон випалив: “Зараз бітли популярніші, за Ісуса. Христос був нічого, але його послідовники тупі й посередні. Саме їхні перекручення гублять християнство в мені”. У Британії на цю фразу ніхто не звернув уваги. Але в Америці, коли журнал Datebook опублікував витяги з цього інтерв'ю, це викликало ефект бомби. Представники християнських конфесій розцінили ці висловлювання як богохульство. П'ять радіостанцій відмовилися від музики Бітлз. Деякі спільно зі слухачами робили вогнища з платівок та фотографій Бітлів. Самі ж музиканти зберігали мовчанку, але після прибуття до Чіказького аеропорту вони влаштували прес-конференцію. Джон зачитав підготовлену заяву, яку було опубліковано по всьому світу з заголовком "Я жалкую, що відкрив свого рота".

"Зазвичай про такі речі мовчать, і тому ніхто не знає, ким ми були насправді", — казав він про Бітлз, — "А були ми покидьками! Бо неможливо досягти такого красивого життя нормальній людині”. Гурт зробив із Ленноном те, що не вдалося сім’ї і школі – перетворив художника на ремісника; він зрадив сам собі. "Ми були відкритими сценічними діячами, а в другій половині 60-х – лише технічно продуктивними майстрами звукозапису", — Це він казав про ті часи, коли вперше відчув паніку і втому від контрактів і тягаря слави. Леннону був потрібен порятунок, про що він і кричав у бітлівській пісні Help!

Джон не володів унікальним голосом. І його гітарна гра не була віртуозною. То в чому ж його фенόмен? Одне з пояснень — рідкісний, дивовижний дар гармонії. Мелодія, тексти, аранжування, проникливість інтонацій у голосі — усе це було пов’язано міцними непомітними ланцюжками, створюючи образ гармонії і дисгармонії внутрішнього світу музиканта із зовнішнім, далеко не гармонійним світом. Джон казав, що його як поета виховали японські хайку. Тому його тексти — це, переважно, одна влучна фраза, навколо якої прибудовані допоміжні думки.

Не розпад гурту, а грудень 1980-го став для багатьох кінцем епохи Бітлз. Її ще можна було вважати такою, поки всі бітли (хай і поодинці) займалися творчістю і взагалі були живими. Та 8 грудня Леннон був убитий психом на ім’я Марк Чепмен. За кілька годин до цього Джон залишив свій автограф на його платівці Double Fantasy, виданій за три тижні до того. Тридцятьма роками пізніше цей примірник продадуть з аукціону за півмільйона фунтів. Одна з найвідоміших пісень альбому — Woman, про дружину Леннона Йоко Оно.

Дошкульність Леннона була нещадною. В парі з гострим язиком вона довела до сліз не один десяток людей. Найбільше діставалося МакКартні, особливо після того, як шляхи колишніх друзів розійшлися. На початку 70-х Джон міцно вплів у свою творчість політпротест, він вважав це ознакою наступного рівня у зростанні людини — і творчому, і особистісному. І, залишаючись одвічним ревнивцем, він звернув погляд на романтичну творчість колишнього співавтора. Колючки сипалися на адресу Пола і в скандальних інтерв’ю, і в нових творах. У пісні How Do You Sleep? Джон називає його жертвою сержанта Пеппера і висловлює солідарність із тими, хто вважає, ніби Пол помер: адже всі його найбільші звершення залишилися в минулому.

Джона можна зустріти в кількох рейтингах авторів чи фронтменів. Проте його ім’я не очолило жодного з них. На відміну від його пісні. У сотні найкращих пісень гурту Бітлз журнал Роллін Стоун вивів на перше місце композицію A Day in the Life. Її текст Джон написав на початку 67-го, дізнавшись із газети про загибель у ДТП його спільного з Полом друга. Він показав чернетку МакКартні, і разом вони закінчили пісню. "Це був результат справді щільної співпраці з Полом. Щільної, тяжкої і продуктивної", — згадував Джон. До речі, за багато років по тому МакКартні заявить своїм фанам, що більше не бажає чути щось погане про Леннона: "Ми були не конкурентами, а співавторами. Лише спільно ми могли написати ті пісні, що стали бітлівськими хітами".

1965 року Королева нагородила всіх чотирьох бітлів Орденами Британської Імперії. В листопаді 69-го Леннон повернув їй орден, висловлюючи протест проти підтримки Британією війни у В’єтнамі. Цей вчинок і досі вважають найскандальнішою акцією Леннона. Але таким він був — принциповим і безапеляційним, складаючи скарб свій не на землі, а на небі. Може тому, що Джон відчував: йому на цій планеті відміряно небагато. А може, це і не причина, а наслідок… 40 років тому його, 40-річного застрелив навіжений фанатик. Прикро, бо зараз ми святкували б ювілей легендарного бітла, а не 80-ліття з дня народження. Спочивай з миром, Джоне! Дякуємо, що був.